Воно йому служило без спочину.
А він в один якийсь прекрасний день
Турнув його зі свого воза в спину
І далі покотив глухий, мов пень.
Розмазуючи на обличчі сльози,
Воно, як неслухняне хлопченя,
Ще довго-довго бігло за тим возом
Й хапалось за колеса навмання.
Та врешті-решт спіткнулось босоноге –
Упало ницьма у густющий пил,
Що застелив периною дорогу,
Піднятися не маючи вже сил.
Аж йшов прочанин якось тут помалу –
Підняв його, в запазуху поклав,
Й молитвою воно йому ставало,
Коли з самим він Богом розмовляв.