Ти — печаль відлетілої вдаль лелеки,
Хвиль дніпрових, мов дум весняних, потік.
Серцем гніву і ніжності спивши клекіт,
Присягаюся, мово, тобі навік!
Присягаюся словом своїм найпершим,
Що дароване матір’ю на уста,
І любов моя, крила до зір простерши,
Чую, в слові отім ожива й зроста.
Ти пропахла сонцями і рунню, мово,
І устами, і добрим досвітнім сном,
Ти вітрами пропахла, що віть кленову
Балакучою роблять за тихим вікном.
Пахнеш солодко хлібом, і добротою,
І думками, яким в юних веснах цвісти,
Материнською усмішкою сумною,
Материнськими болями пахнеш ти.
…А тобі, недоріко, що слова і роду
І обійстя свого одцуравсь, лихий,
Хай впаде оте слово — презирством народу
І ганьбою в душі проросте твоїй!
Бо отак чорна зрада кладе початок,
Так початок свій зрада в житті кладе…
О, явись мені, слово,— душі освята!
Серце кличе! Ти чуєш, як серце жде?
Жде і в тиші нічній промовля до тебе:
— Озовися, ословся мені в піснях!
Присягаюся, мово, тобі, як небу
Присягає на вірність одвічну птах.
Бо в безсмерті твоїм і твоїм натхненні,
Чую — думка зринає у вись нову,
Бо живе в тобі ніжне Вітчизни ймення,
Значить, я у тобі живу.
1966