О мово, надіє, вогню дай у мрію,
надіє ясна, землю ніч запина,
що мені скаже вона,
Україна?
Як душу гарячу глибинить
з Дніпра свіжий подих калини!
Калиновим шляхом вертає
Шевченко — солдат — із заслання,
вишневого цвіту упало на скроні…
Не холодно — чую — тобі без отчого диму?
Надіє, о мово, дай нитку шовкову,
клубок намотаю; стежками
тополь, чарівними полями
піду, а душа заболить,
не збудить тебе, не підніме й на мить…—
Задимлений Каневе, де це мій Німан,
де я? Темно степам,
немов та історія, хмари — тут і там…
Поете, довіку літать
твоїм крилам червоним, а де твої ноги,
блукають до глибу якого
у небутті?.. О мово, надіє,
Вкраїно,— мов цвітом жаріє…
1980
Переклав з литовської Дмитро Чередниченко