Тут Стугни плин малює вічну карту,
Де батько, й дід, і дядько мій косив;
Я з тих малих шевченківського гарту,
Що світ спізнав, а чорний хліб місив.
І з тих замісів ноша за плечима
Вже й не така важуча, як на те,
Глобальними й водневими ночами
Мій бідний цвіт не в’яне, а цвіте.
Мої у нім рум’янки і мережі,
Громаддя туч, і сизий деревій,
І люди ці, й небесні білі вежі,
І камінь той, що на дорозі,— мій.
Ця плинь, і даль, і слово край хатини,
Пахучий день, прозорий, як весло,—
Усе ввійшло в мою грудну клітину
І біля серця дивом поросло.
Усе, що билось мрією гіркою,
Коріння вирвало і десь пішло відсіль,
Лишилися дуби як свідки над рікою
Моїх колисок і моїх весіль.
Там п’є меди веселка прехороша,
Там клекіт років, пам’ять і луна,
І легшає, й прозорішає ноша,
Мов України древні письмена.
1969