Літературна мова – це вища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.
Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, деражвну діяльність, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.
Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.
| Норми літературної мови | Регулюють правильність | Приклади |
| Орфоепічні | вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів | [веидец’:а], [ноушу], [іиноді], позаочі, добродій |
| Орфографічні | написання слів | пів’яблука, пів-Європи; бриньчати, деренчати |
| Лексичні | вживання слів у властивих їм значеннях, правильне поєднання слів | будь-яке ( |
| Граматичні | творення слів, уживання форм слів, побудови слів і речень | по містах і селах (міст |
| Стилістичні | використання мовних засобів, властивих даному стилю | Серед проблем, якими займається колектив, чільне місце |
| Пунктуаційні | вживання розділових знаків | Це, може, й так, а може, й ні. |