Зелена моя сторононько,
Праотчий старий краю мій!
Тут вітер шепоче тихонько.
Тут річка збігає легонько,
Всю ніч не змовка соловій.
Десь тут, над плаями в узворах,
Над синіми кручами рік,
На долах, на водах, на горах,
В ранкових серпанках, при зорях
Незгасно палає одвік
Душа української мови —
Калина багатих політь.
Під сяйвом всевишнім Покрови
У росах-перлинах обнови
Летить до прийдешніх століть.
Безмовним вуста відкриває,
Із голосом силу дає,
Достойним ім’ям нарікає,
В годину лиху захищає
І сиротам рідна стає.
Любить рідну мову замало —
Потрібно іти на весь зріст
Супроти лихої навали,
Що нищить, отруює, палить
Наш корінь прадавній, наш зміст
Бо що із такої любові,
Якщо на просторах Дніпра,
У древнім Даниловім Львові
Приблуди вже топчуть по слову.
Пора захищатись, пора!
А слово од болю зітхає…
І ти найбідніший єси,
Що рідної мови не маєш,
Що імені батька не знаєш,
Де мати твоя, чий ти син.
1986