І
Любо в гаю соловейко виспівує.
Слухаю ніжне лящання;
Чистую, щирую річ українськую
Чую я в тім щебетанні.
Ми, українці, розумнії люди —
Зрадники рідної мови;
Ти ж, моя пташко, до мови дідівської
Повна живої любові.
Болісно серцю, жалем обгортає
Пісня смутна солов’їна…
Десь із туману, з прозорої хмари
Дивиться давня Вкраїна.
II
Он калина розцвілася, уквітчалась білим,
Попід нею простелився зелененький килим.
Зелениться ніжна м’ята, рута, материнка,—
Знов я чую, мов співає давня українка:
«Посіяла руту-м’яту над водою,
Та й виросла моя м’ята з лободою».
Рідне слово — тая м’ята, материнка, рута,
І невже ж, пахуча мово, будеш ти забута?
Як! Запашна наша квітка в лободі загине?
Знову тоскно, знов зануда, жаль у серце лине.
III
«Нащо журитись? Чого побиватись?» Гримає розум на мене.
«Маєш на світі важніше, ніж мову. Втишся-бо, серце шалене!
Що за дурниці!.. «Матуся Вкраїна», Мова — пахучая м’ята!
Сльози, зануда… Та ти ж не за мову Любиш найменшого брата».
Чом ти не слухаєш сього вмовляння, Серце дурнеє та бідне?
Чом ні за що занедбати не можеш Слів «українське» та «рідне»?