(Медитація)
Драконом дротяним поглинутий,
Із пащі темної потвори
Думками зважуюсь полинути
За обрій дикий і суворий.
Далекий краю мій, омріяний,
Ночами мертвої покори
Мені за сивими завіями
Твої ввижаються простори;
Де степ під небесами іншими
Підперезали інші гори —
Здаються й сльози там чистішими,
І бруду менш у людськім горі.
То що ж тебе укриє, краю мій,
Весняний цвіт чи зимний іній,
Коли складу в землі незнаємій
Кістки в нужденній домовині?
Кому, яким взірцем проквітне мій
Рядок у слові нелукавім,
Як манівцями непомітними
Я до сконання доблукаю?
Непещений людською славою,
Чуттям і таланом убогий,
Тобі на службу все поставив я,
Цуравшись іншої дороги.
Діла й думки мета змагала ця —
Усім часам, усім народам,
Щоб рідне слово розлягалося,
Подібне рікам повноводим.
Болів я болем слова нашого,
І в дні здичавіння й принижень
Плекав багаття те, пригашене
Тупими дотиками хижих.
Мої рядки і я навколо сам —
Свідоцтво подвигу малого —
Я тих повинен стати голосом,
Чиє дихання захололо.
Розлогим буйнолистим деревом
Зросла їх мурашина праця,—
Косинки, Плужника і Зерова І
м’я повік-віків святяться.
Таких немало. Хай покручені
Шляхи життя і тьмавий обрій,
Хай жертви будуть неминучими —
Цих не простив би й самий добрий.
Збери ж їх, вирви їх з непам’яті,
Мов скарб, неси в своє майбутнє,
Мій краю,— це вони скопали ті
Найглибші твого слова рудні.
Не вір підступності обмовинам,
Що це — сліпа стихія лиха —
Від них в житті, тобі вготованім,
Палав би людяності віхоть.
Я тих повинен стати голосом,
Хто в многості вже стільки років
Між тундрами з питанням болісним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед віками,
І то не в гніві, не в обуренні,
А в повноті тривкій, мов камінь;
Мов вітер, що спокійно дихає,
І плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.
1950