Мово, наша мово, квітко волошкова,
Як тобі живеться нині у Криму?
Чи в пошані пісня, чи в пошані слово
Те, яке ми мовим одне одному?!
Скажемо відверто: мова не в пошані,
Падчеркою мова наша тут живе.
Чим же завинила ти в Криму, кохана?!
Всяк тебе, як хоче, по живому рве.
Варто лиш промовить в люднім місці слово –
«Гаварі панятно!» – крикне шовініст.
«Гаварі на нашєм!» – от і вся розмова,
Отакий печерний інтернаціоналіст.
Де вже там про рідні українські школи,
Про театр, про книгу слово нам сказать.
«Нє дождьотєсь!» – кине «друг» в лапках «ніколи!»,
Але ж ні, чекаєм, будем ждать і ждать!
Віримо, гімназій ще у нас прибуде,
І в Криму державна мова забринить!
Бо у своїй хаті Правда є і буде,
І Тараса слово буде з нами жить!
Житимеш ти, мово, квітко волошкова,
Не дамо нікому твій топтати цвіт.
Будеш веселково, наше рідне слово,
Ти в серцях у наших ясно пломеніть.