Щиглик-батько щебетав –
щигленяток научав:
“Щоб належну гідність мати –
рідну мову треба знати!
Від непам’ятних ще літ
Бог створив цей гарний світ,
всій пташині поосібно
дав ось мову власну, рідну…
Й кожна із пташок отих
до своїх діток малих
щебече щодня свобідно
лиш на мові своїй, рідній!
Перепілка: “Під-пі-літь…”
Ластівочка: “Фіть, фіть, фіть…”
“Цір” – горобчик повторяє,
а зозуля: “Ку-ку” знає.
“Тьох-тьох” – кличуть солов’ї.
“Кру-кру” – дужі журавлі.
Чайка скиглить, ніби плаче,
а ворона сумно кряче.
Так ось, бачте, – вся пташня
Розмаїто і щодня
мовою своєю кожне –
славословить Ім’я Боже!”
Тож затямте, діточки,
не як будь-котрі пташки,
але так, як мама й тато,
ви повинні щебетати!
Запитаю й вас, батьки,
чи ж ми гірші за пташки,
що з дітьми у власнім домі
розмовляєм по-чужому?
Вина цього – лиш у вас!
Та ж писав Кобзар-Тарас,
щоб чужого научатись,
але свого не цуратись!
Приклад з щиглика беріть –
і вже з перших днів (не літ)
до дітей своїх з любові
говоріть на рідній мові!
Рідна мова – Божий дар,
що нам дав всесвіту Цар!
Рідну мову треба знати,
шанувати і плекати!