Іще тебе твоя мати
Малим колисала,
Коли тебе співанками
Сяк напоминала:
«Ой не забудь рідне слово,
Що мати учила,
Коли тебе, любий сину,
На руках носила.
Знай, мій сину, що ти
Русин Великого роду,
Батьки твої умирали
За твою свободу.
Лучше битись за ту волю
І свобідним бути,
Як у ярмі, у неволі
Навіки заснути…»
Іде синок на війионьку,
Мати зомліває,
Свого сина єдиного
З плачем відправляє.
«Іди, сину, та не забудь,
Що мати учила,
Най ті буде на помочі
З неба божа сила!»
Пішов хлопець і попався
У чужу країну,
І забув те рідне слово
Й милу Верховину.
Він покинув рідну мову,
Став ся нев ганьбити,
Як почула стара мати,
Пішла в землю — гнити…
Вернулися хлопці з бою,
Славу іздобули,
Славу, волю іздобули,
А мову забули!
Ци її позабували,
Ци лиш так хотіли,
Сварилися, кололися —
Одні других їли!
Сварилися, як писати
Та як говорити,
Ци піп має «одпосьому»
З бородов ходити…
А вороги ворогами,
Як сесе спізнали,
Іще ліпше наших людей
Підмовляти стали.
Боролися на пустоті
На свою недолю,
Вороженьки прискочили,
Відобрали волю…
Попутані білі ноги —
Знову у неволі,
Гризе йому ланцюг руки,
Так, як ще ніколи.
Вже забув він у темниці
Роки рахувати,
Явилася стара мати,
Зачала казати:
«Ци ж я тобі, любий сину,
Все не говорила,
Що люби ти рідну мову,
Що тя мати вчила.
Як загине рідне слово,
Погине країна,
В тюрмі родивсь, в тюрмі згине
Бездольна дитина».
1923