Чи згою рану зболеного слова,
Що серце й душу паленить мені?
Чи розцвіте в народі рідна мова,
Чи оживе, як поле навесні?
У мові цій рушник і біла хата,
І біль, і радість, помисли й пісні.
Її подарувала рідна мама,
Пронісши крізь роки, мов крізь вогні.
Вона – наш скарб, вона – наше повітря,
Вона – нектар, як для землі роса.
Відродимо! Не полетить за вітром
Мого народу велич і краса.
І певен я, що біль у серці згоїм,
Не віддамо у тлінне небуття
Ту мову, що ковтком води живої
Нас повертає знову до життя.