Падали зорі останні з московського чистого неба
В далеч рожевих степів. Починався кордон України.
Тут привітався я з нею, згарячу час призабувши,
Тут запитав про здоров’я, про долю дочки і про сина.
Тут і почуло життя моє добре і затишне слово,
Далі пішов я на Київ, на Вінницю, Дніпропетровськ
і Черкаси, Донецьк, Маріуполь, Луганськ, Сімферополь і Харків,
Суми і Умань, і Миколаїв. Усі,
Всі, як один, серединою віку двадцятого стали,
Всіх запитав я про долю, про думки, про мрії і руки.
Всі здивувались вони моїй мові звичайній
І відповіли ганебним шинкарським наріччям
Чи то з російської, чи з української мови огризком,
Сором ударив мене над Дніпром про минуле мойого народу
Вчила печаль мене мову мою українську любити,
Вчила любити тебе, Україно, майбутність твою шанувати,
Хто дозволив невігласам душі, книгу часу псувати?!
Хто дозволив, батьки, розмовляти з дітьми таким словом?
Землю забудуть вони і забудуть, що ви є на світі.
Хитро полізуть в життя, і безчестям укриється слід їх.
Плакати будуть, сміятися будуть — ніхто не повірить.
Німо постануть вони для нащадків своїх ясномовних.
Ти, Україно, не покритка. Ти не вдова, Україно,
Чистої крові земля твоя, небо, сини твої, дочки,
Чистої крові культура твоя і твоя бездоганність,
Чистою мовою ти колискову співатимеш дітям.
1968