Щасливий я і гордий, що читаю
Шевченка, і Франка, і Українку
На незрівнянній українській мові —
Й мені вже не потрібні словники.
О, що за мова! Тільки скажеш слово —
Й воно співає так, неначе вітер
Струни торкнувся — і вона зітхнула. Струна?
Чи слово? Чи сама душа?
О, що за мова!
В ній і злет в майбутнє,
І зойк минулого — кріпацька доля,
Іржання коней в Січі Запорізькій,
Крутих шляхів чумацьких далина…
Ну що за мова! Мова ця — як пісня.
І мова — казка… Шелестить тополя…
Струмок струмує стрімко по камінню…
Завія — завиває зимно сніг…
В ній є слова, як віддих: «Мій коханий!»
Якщо то клекіт — і слова клекочуть,
Якщо громи — то і слова гримучі,
Як в «Заповіті» гнівнім Кобзаря.
І, наче музика, звучить єднання
В ній голосних і приголосних… «Друже!»
Я мовою цією кличу друга —
І сам ловлю, ще, може, і невміло,
Виловлюю я сам за словом слово,
Згрібаю їх, як у безмежний невід,
І у криницю пам’яті кладу.
1954
Переклав з російської Абрам Кацнельсон